Насмешник

До британськоï літератури й Івліна Во, зокрема, я відчуваю давні ностальгійні почуття, хоча наврядчи з його творчого доробку зможу вибрати хоча б один твір, який особливо врізався в пам’ять. Насправді, навіть сатириком я його не міг по-чесному вважати, аж поки до рук не потрапив переклад “Black Mischief”, який вперше розкрив для мене талант Во-сатирика. З іншою представницею сатиричного напрямку, Мюріел Спарк, я, видимо, остаточно розпрощався, зрозумівши, що не те і не так. Та все ж гори прочитаних британців примушують з теплотою згадувати весь цей літмасив й періодично знову запускати в нього руку. А раптом.
Власне, так я взявся за спогади Во про себе.
Що сказати? Перша частина – «Недоучка» – читалася так, ніби це був твір марсіанина. Абсолютно різний досвід, різні прочитані книжки, зовсім чужа нам реальність початку 20-го століття в Британіï, інші школи, принципово інша система освіти, а отже й інший шкільний й університетській досвіди, і далі, закономірно – інше уявлення про суспільство, краïну, світ. Дочитавши уже, подумав, що схожий цей досвід на читання малознайомою мовою, коли все, що ти помічаєш, це тільки випадкові знайомі слова, які не хочуть зліплюватися докупи.
З “Туристом в Африке”, другою частиною спогадів історія вийшла протилежна. Тут уже і Во, і я знаходилися по один бік розповіді, а вся африканська екзотика – по інший. І тут легше було співіснувати з автором і спільно знайомитися і освоювати незвичну реальність.
Одним книжка точно виявилася корисною. Я замислився, а чи теоретично можливо взагалі зрозуміти прозу Во, якщо наші досвіди такі різні. Я довго грішив на переклади, а можливо, перекладачі не винні, просто він пише щось геть чужорідне, що перекласти можна, але важко співвідчути. Якось спробую повернутися до його творів і прочитати його новими очами.