29.12.2015
“Дар” виявився для мене занадто естетським – якраз через ці якості якось стикнувшися з Набоковим, а потім ще обтяживши враження “Лолітою”, я на довгі роки і вирішив для себе, що проза у нього безсюжетна, присвячена виключно смакуванню слів і не надто моя. Все виправила доленосна сорокінська збірка “Русский рассказ ХХ столетия”, з якоï я почерпнув для себе Сологуба, Терца, знову знайшов щось цінне у Горькому, згадав Андреєва і поновив інтерес до Набокова.
Але до “Дару”. Я не вловив авторський задум (і не знайшов свій), а без нього твір виглядає саме як безцільне перетікання з картинки в картинку. Можливо, Набоков ставив для себе якийсь власний літературний експеримент, але він для мене так і не став зрозумілим. Тому твір залишився низкою не виправданних сюжетно і нічим не пояснених переходів від в’ïзду героя у нову квартиру (з по-набоківські прискіпливо і образними описами деталей) до життя літсалону його знайомих; візит матері буквально з нового абзацу міг перетікти у спогади про ентомологічні подорожі батька, щоб так само різко винирнути у роман у романі про Чернишевського, після чого перетворитися на історію кохання. Це невпорядкований і далеко не повний перелік сюжетиків, з яких і складається “Дар”. Ïх там сила силена.
Все сподівався, що наприкінці Набоков все це, як він вміє, майстерно об’єднає, і ти аж задихнешся від заздрощів, як же він таке зміг утворити і як непомітно підвів до загальноï ідея. Якщо він це зробив, то знову так тонко, що я не побачив і не зрозумів. Отже, маємо набоківські бездоганну мову, вражаюче вміння порівняти, побачити (і яскраво подати) деталь, але все це так і залишилося для мене розрізненими картинками з життя руськоï еміграції у Берліні.
“Отчаянье” натомість повна протилежність “Дару”. Це добре збита, майстерно виписана повість про doppelganger’a, яка під кінець перетворюються на детектив у стилі Конан Дойля. Сама ідея Doppelganger мені, чесно сказати, не близька. Що такого жахливого у власному двійнику, я не розумію. Але це вже особисті особливості, які в цьому випадку враження від твору не зіпсували (сарамагівський “Двійник”, сконцентрований повністю саме на темі Doppelganger, якраз залишив по собі невдоволення від базового нерозуміння теми). Сказати, що це найкращий для мене твір Набокова, не можу, але й критикувати його ніби нема за що. Весь набоківський арсенал у ньому очевидний.