Що робити?

«Що робити?» Чернишевського – одна з небагатьох книжок шкільної програми, яка, як я пам’ятаю, сподобалася, хоча нічого крім туманних слів «сни Віри Павлівни» без будь-якого наповнення цих слів у пам’яті не лишилося. Давно збирався повернутися до неї, перевірити враження, а тут і нагода випала – у букіністі натрапив на дніпровський переклад.
Той самий шкільний курс вперто зводив твір до снів Віри Павлівни (до речі, я чомусь думав, що їх там більше, а їх усього-то чотири) та образу Рахметова, нової людини.
Минуло більше 150 років. Сни Віри Павлівни виглядають тепер наївно-утопічно, як і годиться образам світлого майбутнього. Сама Віра Павлівна, її два чоловіка – Лопатін і Кірсанов, їхнє оточення, їхній спосіб життя, їхня діяльність, той самий Рахметов, загалом зміни, які вони і їхні дії собою символізують і багато з яких не можуть не викликати посмішку, за цей час втратили свою новизну і стали простими особливостями сюжету.
Якщо ж відкласти у бік все це утопічне нагромадження, порожнечі не виникне (як це трапляється з деякими подібними за метою творами, скажімо, Уеллса), залишиться повноцінний роман, експериментальний і за формою, і за змістом, надто як на другу половину ХІХ ст. Чернишевський добре володіє мовою, вміє зацікавити читача. У романі є досить складний сюжет, що тримає увагу, незважаючи на камерність місця дії – практично всі події відбуваютсься як діалог двох-трьох людей в одному місці, описанному до того ж із застосуванням мінімуму художніх засобів, інколи – узагаі до пуття не описанному. У романі ламана структура – розв’язку переміщено на початок, щоб потім послідовно підвести читача до її причин. У ньому такі експериментальні для класичної літератури речі, як діалог читача з автором (який інколи переходить на сварку. Отже можна сказати, що й почуття гумору у Чернишевського теж є). У ньому залишається у певному розумінні відкритий фінал, де автор більше натякає на деякі деталі, ніж прямолінійно про них каже. Якщо всі ці форми і засоби виглядали оригінальними наприкінці ХХ століття, за сто років до того вони, напевно, справляли враження справжньої літературної революції.
Отже, підсумовуючи, не пошкодував, що повернувся до «Що робити?». Звісно, наврядчи роман можна назвати аж такою літературною подією зараз, але пересічним я би його теж назвати не наважився. З традиційного уявлення про російську класичну літературу він безсумнівно вибивається.