Безутешные

Довго підходив до Ісігури, бо знаю, яку дребедень любить друкувати «Эксмо» в цій серії, називаючи все підряд інтелектуальним бестселлером. На щастя, цього разу це твір дійсно вартий уваги і часу.
Уже в процесі читання поліз дивитися, хто ж такий Ісігуро. Про себе він пише, що, незважаючи на виховання в японській родині, не вважає себе японським письменником. Напевно, так воно і є. Сама манера в Ісігури – без звичної для японського автора концентрації на внутрішньому світі, коли здається, що герой знаходиться ледь не у вакуумі – ближча до традиції європейської. Але якщо вже шукати паралелі саме в японській літературі, то «Безутешные» дещо нагадують Кобо Абе. Хоча практично з перших сторінок на думку спадає інше ім’я – Франц Кафка, а саме його «Замок». Тут так само окремі події, сцени, діалоги мають свою бездоганну логіку і виглядають цілком реалістично, але разом, у послідовності сплетаються в фантасмагорію, де головний герой, відомий піаніст Райдер, скажімо, йде на зустріч з людиною, яку, як свідчить сам текст, ніколи не бачив – він узагалі вперше опинився в цьому місті – щоб ця людина непомітно у діалозі перетворилася на його давню знайому, ба, навіть дружину. В світі роману можна довго їхати в інший кінец міста, щоб там вийти у двері, які повертають тебе точнісінько назад. Або ось ще: один з персонажів, Хоффман, вважає, що не гідний своєї дружини, жінки з родини музикантів і митців, і впевнений, що вона ось-ось з ним розлучиться. І так 22 роки. Я сміливо даю такі деталі, тому що вся книга складається з них, і 2-3 епізоди ніяк не можуть зіпсувати враження тим, хто книжку ще не читав.
Загалом, «Безутешные» схожі на сон, який після виснажливого дня бачить Райдер і де події поточні, сьогоднішні, місця, в яких він був годину тому, у процесі їх класифікації й аналізу мозком сплітаються з архетипичними образами з бібліотеки пам’яті. У мене, наприклад, завжди так: якщо мозку у сновидінні потрібна гора чи вулиця – майже завжди виникає конкретний пагорб і конкретна вулиця з дитинства, де жила моя бабця. Ось і тут все перемішено, зрозуміти до кінця, що було, що здалося, що просто вигулькнуло з глибин пам’яті, неможливо.
І, як часто трапляється з текстами такої складності, важко сказати, що саме вкладав у цей химеричний, хоч ззовні і цілком реалістичний, текст автор. Але задоволення від нього я отримав. Треба буде прочитати ще щось Ісігуро, щоб остаточно скласти думку щодо цього автора.