24.08.2015
На схилі віку письменникам часто хочеться підбити підсумки, сконцентрувати в одному творі все, що надумалося за життя. А, можливо, воно саме так виходить. Ось таким інтелектуальним заповітом здалася мені утопія “Острів”.
Як водиться, жанр цей рідко дозволяє навіть найталановішим зробити з твору щось більше, ніж перелік “що таке добре, а що таке погано”. (Виключенням для мене поки що є лише антиутопія Орвелла)
Потрапивши внаслідок катастрофи на ідеальний острів Пала, герой роману рухається від одного до іншого співрозмовника, кожен з яких дає розлогу лекцію, як організовано на острові життя, навчання, релігія, секс або сімейні стосунки. Деякі з ідей цікаві (хоча у комуністів теж на теоретичному рівні багато чого було гаразд). Деякі виглядають наïвно, деякі просто ніякого стосунку до життя не мають. Багато внутрішніх протирічь, нічим не підтверджених закидів. Та й узагалі. Сучасне суспільство, як на мене, не настільки погане, щоб була аж така нагальна потреба переписувати все до основ.
Крім цих монологів, у романі мало що й є. Відсутність характерів – всі мешканці острова нагадують своєю позитивністю елоïв, мешканців Верхнього Світу з “Машини часу” Уеллса (врешті-решт, всі утопії мимоволі повторюють одна іншу). Відсутність конфлікту – ну майже відсутність. В’ялувата інтрига, ніби використана виключно для того, щоб зробити картинку утопічноï Пали ще яскравішою і щоб мати якийсь фінал.
В принципі, у Хакслі є твори у рази кращі.
З важкістю дочитав, під кінець уже не міг дочекатися, коли цей маніфест закінчиться.