g: 29.12.2014
Не скажу, що був зачарований книжкою. Я взагалі не любитель письменницької манери, коли автор ніби сидить у потязі і описує все, що послідовно і швидко пролітає за вікном, так що текст має присмак поверхневості і випадковості, всі асоціації і порівняння звучать сирувато і необов’язково – коротше, зараз це прийнято називати прозою «повітряною» або «атмосферною». До речі, стиль нагадав манеру свіжого нобелівського лауреата – Патріка Модіано, якого я якраз нещодавно прочитав. Натомість я люблю прозу, яка виглядає монолітно, як скала, де кожне слово настільки міцно вбито в текст, що виникає відчуття, ніби весь текст було повністю створено одномоментно, відразу.
На додачу, кульгає і переклад. Все ніби нічого, але є така професійна хвороба – мову перекладачка знає, але відчуття мови бракує і у пошуках правильних слів часто вона хибить. Тут би міг допомогти редактор, але ця професія, здається, потроху зникає з видавничої реальності. Звідси сирі знахідки типу «оппивки», повторена десяток разів сумнівна «родная сторонка», кожне з яких збиває ритм, непропорційна кількість зменшених форм (прям, як з мови пацанів – Петровочка), де цілком вистачило б звичайних.
Рятує роман сама тема. Герті Мюллер вдалося вхопити сам дух життя в тоталітарному суспільстві і – тут якраз не уникнути цієї характеристики – створити відповідну атмосферу.