g: 13.08.2019
Так і не зміг найти цю книжку в паперовому чи прийнятному електронному вигляді. Виявилося, що з 1998, коли її надрукували в журналі “Знамя”, ніхто її так і не видав. Прийшлося ломати очі підіефом на кіндлі.
Чи шкодую я, що ломав? В принципі, ні. Чи вразив мене цей останній роман Сінявського-Терца? Скоріше, ні, хоча зацікавленість я зберігав увесь час, незважаючи на доволі кручену форму — зі зміною оповідача, автобіографічними відступами і – місцями – мовні зайвості. Що не сподобалося. Той самий дух совєтской літератури, який мене останніми роками сильно дратує. Він невловимий і його важко вхопити і описати словами. Це щось близьке до ностальгії за совєтскім чарівним пломбіром. Уся ця незконцентрована, але розлита по всьому тексту совєтська реальність — від “самой чітающєй нації” до набору ерудіта СРСР — Пушкін, Герцен, Шекспір, Гомер. Так би мовити, Бунін-Лєнін-Єсєнін, ніби світ зупинився десь на Маяковському, після якого не було написано ані літери. Цей дух, на жаль, у цьому творі сильно відчутний.
Але повторюся, Сінявський все одно цікавить мене своєю літературною нестандартністю. І, читаючи твори, написані ним після зони, вчергове можна з сумом зауважити, що СРСР розтоптав ще один талант, який міг би за інших обставин, залишити по собі не один том неординарної, а місцями, можливо, й геніальної прози. Все, що писав він до арешту, саме на це вказує. Все (ну майже), що він писав після, затьмарено тюремними спогадами, з яких Синявський, здається, так і не зміг вирватися.