g: 30.10.2014
В інтерв’ю після отримання Нобелівки Мондіано сказав, що все життя писав один роман. Якщо саме його я прочитав, тоді не знаю, за що йому присудили премію. «Маленькое чудо» – це кілька днів з життя молодої парижанки, який починається з малозначущої для читача події – вона зустрічає в метро жінку, схожу на її маму, що нібито померла кілька років тому. Далі автор детально описує пересування героїні Парижем, прискіпливо перерахоючи площі, вулиці і кафе, куди вона заходить, перебиваючи все це не надто глибокими з психологічної точки зори ремінісценціями. З розкиданих спогадів ми дізнаємося про життя героїні до того, але за душу її історія не чіпляє, як не може зачепити історія, написана сухою мовою звіту – жили там-то, переїхали туди-то, мама мене залишала на дядю, а чи дядя це був? може, це був мій тато? ах, я погано себе почуваю. Так ми поступово доходимо до фіналу історії, якого теж, власне, нема. Кволо почалося, блякло закінчилося.
Я розумію жанр «історії з життя», але треба докладати куди більше зусиль, щоб ця історія примусила читача співпереживати і трошки більше вигадки і літературних талантів, щоб історія набула загальнолюдського звучання, а значить – викликала якусь інтелектуальну чи емоційну реакцію.