g: 26.02.2019
Як і планував, взявся після перерви за другу книжку Ішігуро, щоб розібратися, що він за один. Протягом цієї перерви Ішігуро встиг, до речі, отримати Нобелівську премію.
Відразу скажу, що враження від “Не відпускай мене” були гірші, ніж від “Безутешных.”
Почнемо з факторів, до яких Ішігуро стосунку не має: мені не сподобався переклад Софії Андрухович. Мова тут не про якісь очевидні ляпи (їх важко побачити без оригіналу, хоча асистент в магазині — це просто продавець (shop assistant), а don’t get me wrong перекладати треба все-такм як “зрозумій мене правильно”, а не “не зрозумій мене неправильно”). Справа у загальній важкості перекладеного тексту, коли, здається, що перекладач хапався за перше значення у словнику і жахався самої можливості переставити хоч одне слова в іншому, ніж в оригіналі, порядку. Випадковість у підборі слів і цей неприродній, але наскрізний прямий порядок слів у реченні зробили текст бляклим і схожим на підручник: мама мила раму, діти йдуть до школи, сонце встає на сході, софія андрухович перекладає ішігуро з англійської мови. Тут би допоміг добрий літредактор — знаю, на які дива вони здатні, та його, очевидно, у “Старого Лева” не знайшлося. Тому читання часто перебивалося абсолютно безглуздим, втім автоматичним, пошуком кращого слова і переінакшенням речень у голові.
Тепер, власне, до самого Ішігуро. Якщо у “Безутешных” він вразив кафкіанським масштабом і сюжетною неоднозначністю (я, пам’ятаю, порівнював роман із “Замком”), то тут ми маємо справу з досить прямолінійною задумкою, яка стає зрозумілою хоча і не відразу, але досить швидко (розкривати деталі не буду, раптом хтось рецензію прочитає до самої книги, хоча, прямо скажемо, наврядчи цим можна зіпсувати враження). Я не надто вже люблю такі романи, шукаючи, скоріше, твори, де автор (свідомо чи випадково, неважливо) дає читачеві простір для інтепретацій і власного, так би мовити, пошуку відповіді на питання “пра шо ета кніга.”
Отже, такі два суттєві недоліки. Переклад міг би значно полегшити і прикрасити сам текст, який сам по собі страждає через доволі куцу задумку, але натомість все тільки погіршив.
Втім, щось такі в “Не відпускай мене” є, і до кінця Ішігуро мене не відпустив. Чи то натяк на психологізм, чи то це розлите по тексту, майже детективне, сподівання несподіванного повороту (сподівання не зовсім зрозумілого походження), чи щось інше, що важко поки що сформулювати, але, на диво, дочитував я без зусиль, які варто було б очікувати, враховуючи обставини. А це означає, що за якийсь час треба буде братися за третій твір. Може, вже тоді визначу для себе, що ж таке Ішігуро-письменник.