03.11.2015
Маючи справу з будь-якими спогадами, треба не забувати, якою непевною річчю є пам’ять. Тут і вага років, за які спогади очищуються, відозмінюються, підлаштовуються під особисте уявлення “як було насправді”. Тут і тягар суспільної думки про те, як було. Тут і фальшива пам’ять, забруднення спогадів (впевнений, що років за 70 багато людей будуть розповідати, що особисто бачили, як в Донецьку розіп’яли хлопчика з очима Ісуса.) Тут і бажання звільнития від негативу і показати себе (і близьких) у позитивному світлі, забути небажане, додати драматизму, зробити згадане більш причесаним і плавним. Додамо до цього авторську роль редактора і монтажера. Не знаю, наскільки сама Алексієвич все це розуміла, як боролася. «Це не все життя і не вся правда, але це їхня правда», справедливо вказує вона, але все ж здається, що до кінця цю складну проблему перебороти їй не вдалося. Можливо, це взагалі неможливо.
Ці вбудовані в саму літературну форму негативи не варто забувати, беручися за книжку Алексієвич.
Але я б не хотів, щоб склалося враження, ніби книжка мені не дуже-то і сподобалася. Навпаки. Вона затягує і читається на одному диханні. І саме тому, що вона вийшла настільки якісною, захотілося зробити кілька застережень, щоб не зачаруватися нею повністю і бездумно.
Яскраві, об’ємні, суперечливі і життєві, всі ці незлічені історії, що їх протягом кількох десятиліть ретельно збирала Алексієвич, дійсно вражають. Не скажу, що зараз наші знання про ту війну залишається такою самою лакованою і, прямо скажемо, багато в чому вигаданою, як це було за часів СРСР, але навіть зараз цінністю живих свідків (а їх з кожним роком стає все менше) залишається безцінною.
Просто, як приклад.
Я помню необычную смерть… Никто тогда не разобрался, не до того было… А я вспоминаю… У нас умер один капитан в первый день, когда мы ступили на немецкую землю. У него, мы знали, вся семья погибла в оккупации. Это был храбрый человек, он так ждал… Он боялся погибнуть раньше. Не дожить до того дня, когда он увидит их землю, их несчастье, их горе. Как они плачут, как они страдают… Увидит разбитые камни вместо их домов… Умер он просто так, не раненый, ничего. Дошел, посмотрел – и умер. Я и теперь иногда вспомню: почему он умер?
Кончилась война, у меня было три желания: первое – наконец я не буду ползать на животе, а стану ездить на троллейбусе