g: 05.11.2016
До першої книжки серії увійшли нариси про Горького, Маяковського, Пастернака, Мандельштама, Демьяна Бєдного і Еренбурга.
Книжку побудовано таким чином. Спочатку Сарнов цитує кілька документів – це можуть бути листи до Сталіна або (рідше) листи Сталіна або якісь розсекречені рішення Політбюро чи доповідні записки, які так чи інакше стосуються героя нариса тощо. Після чого йде кілька сюжетів, які розвивають або пояснюють тему, про яку йшлося в документах. Все це з частими відгалуженнями від основної теми, які, на перший погляд, спочатку відхиляють розмову у бік, але менше з тим, наприкінці цього крюку повертають нас до основного героя і його взаємовідносин з радянською державою (яка за Сталіна практично зводилася до фігури, ставлення, симпатій та антипатій самого Сталіна).
Переповідати ці розлогі і цікаві мінідослідження немає ані можливості, ані сенсу. Скажу лише, що кожна історія підтверджує давно зрозумілу тезу: СРСР калічив всіх, до кого міг дотягнутися. Горький, мріючи стати ледь не головним радником Сталіна принаймні на культурному фронті, повернувся до СРСР, щоб закінчити життя під фактичним домашнім арештом. Пастернак, за малозрозумілого збігу обставин залишився до кінця захищенним Сталіним, якого той сприймав як смішного божевільного, такого собі юродивого. Мандельштама розчавила сталінська машина повністю. Дем’яна Бідного піднесла і викинула, а з Еренбурга просто зробила прислужника. Про двох останніх можна додати, що їхні листи до Сталіна – зразок найвідвертішого лакейства, коли прислуга просить барина не позбавляти їх привілеїв і випрошує нові. З переліку літераторів, що потрапили до першого тому виділяється хіба що Маяковський, якого (можливо, завдяки особливостям характеру, а також сприятливому розташуванню зірок), здавалося, ніяк не зачепили сталінські часи. У нього не було жодного особистого контакту зі Сталіним і помер він, здається, так і не забруднившися (якщо забути про те, що своїми віршами і справами він у чомусь допоміг цьому режиму закріпитися і панувати 70 з гаком років).
Загалом, дуже потужне й інформативне заглиблення в літературну історію Радянського Союзу.
ИЗ ПИСЬМА СТАЛИНА КАГАНОВИЧУ 15 августа 1934 г.
Кагановичу.
Первое. Замечания Мехлиса на статью Горького считаю правильными. Нельзя печатать статьи без необходимых изменений. Надо разъяснить всем литераторам коммунистам, что хозяином в литературе, как и в других областях, является только ЦК и что они обязаны подчиняться последнему беспрекословно.
Рукопожатие было крепким, сталинская улыбка обворожительной: множество людей отмечали, что Сталин, когда хотел, умел влюблять в себя даже самых заядлых скептиков.
Так возникало ежедневное стремление интеллигента — по великолепному, пророческому слову Щедрина — «самообыскаться». Так начинался самогипноз, самоуговаривание. Ежедневные заклинания типа: — Я не хочу остаться вне революции, я должен быть со всеми, я не имею права пропустить по близорукости (или из-за личной обиды) то грандиозное, что совершается на наших глазах!.. (Возможны варианты.)
Каждое свое душевное движение, каждый поступок поверять мысленным обращением к Сталину (или к его портрету), затаив дыхание, гадать, одобрит Сталин или нет, нахмурится или улыбнется, поощрит или упрекнет, — все это стало нормой мироощущения советского человека
основной гнев начальства был направлен на слово «совесть». Слово это всегда вызывало у большевиков судорогу отвращения
Пролежав день, я встал и сказал: «Напишу снова Сталину…» Здесь даже Ирина дрогнула: «Ты сошел с ума? Что ж ты, хочешь Сталину жаловаться на Сталина?» Я угрюмо ответил: «Да»
