g: 09.01.2017
Третя книга була найбільш мені цікавою з точки зору набору письменників. Все-таки Ахматова, Алєксєй Толстой, звісно, Дем’ян Бєдний, навіть Пастернак чи Мандельштам як автори мене мало цікавлять. А в цьому томі зібрано якраз тих, кого я і читав, і до яких ставився з цікавістю (хоча і з різних причин і по-різному): Шолохов, Пильняк, Замятін, а найголовніше — Платонов, напевно, один з найулюбленіших моїх письменників.
Одночасно, стали очевидними і деякі недоліки самого задуму Сарнова, головним з яких, напевно, є суб’єктивність подання матеріалів. Все-таки це не наукова работа, а, скоріше, грамотна публіцистика автора, який є людиною начитаною, прекрасно володіє матеріалом, але не може (або й не ставив узагалі перед собою такого завдання) піднятися над власними симпатіями й антипатіями задля наукової чистоти.
Як ніде, ця авторська суб’єктивність проявила себе у першому ж сюжеті — Шолохові. Сарнов, разом з тисячами інших скептиків, відмовляється вірити, що Шоллхов був автором “Тихого Дону”, і ця тема починає сюжет і стає головною, ледь не єдиною у всьому розділі. Навіть відволікаючися на інші сюжети, Сарнов знову і знову повертається до теми авторства і своєї нелюбові до Шолохова. І мордою не вийшов, і взагалі був мерзотником. Ніби мерзотник не може написати геніальний твір. При цьому з уваги Сарнова випадають, наприклад, дивовижна відвертість описів колективізації і діяльності НКВД, про які Шолохов прямо, у жорстких подробицях повідомляє в листах Сталіну. Описів такого рівня правди треба буде чекати ще потім 20 років. Але ні, Шолохов не міг написати “Тихий Дон” і крапка. Схожу завзятість ми бачимо серед тих, хто шукає справжнього автора шекспірівських творів, а також серед шукачів Священного Грааля, Атлантиди, а також читачів Дена Брауна.
Добре, якби ж то на місце Шолохова Сарнов (чи будь-хто інший) запропонуваа життєздатну, несуперечливу заміну. Ні, замість Шолохова вони пропонують версії одна екзотичніша за іншу, порошуючи головний принцип будь-якого пояснення — не варто створювати зайві сутності.
Але годі про Шолохова. Щодо решти авторів Сарнову вдається більше і краще. Так, що я, наприклад, прочитавши розділ про Пильняка, взагалі замислився, а чи варто його тримати в своїй бібліотеці.
А загалом історії цих чотирьох письменників відрізняються від попередніх історій лише деталями того, як їх ломала і нищила радянська система. Та все-таки читати їх було і цікаво, і важливо.
