Витрины великого эксперимента. Культурная дипломатия Советского Союза и его западные гости. 1921-1941 годы

Витрины великого эксперимента. Культурная дипломатия Советского Союза и его западные гости. 1921-1941 годы
Author:
Series: Historia Rossica
Tags: g, історія, наукпоп, НЛО, СРСР
Publisher: Новое литературное обозрение
Publication Year: 2015
ISBN: 9785444802151
g: 14.01.2015
About the Book

Книжка продовжила тему, розпочату для мене у «Коммунизме как религии» Рикліна та «Политэкономии соцреализма» Довбенко: чим керувалися західні інтелектуали, письменники і культурні діячі, які стали у 20-х-30-х на бік СРСР, а також методики та практики радянського «кульпоказу».
Зрозуміло, причини підтримувати СРСР у кожного були свої, але, як не дивно, головним стимулом було не щось матеріальне. Загальна криза лібералізму початку ХХ століття, економічна депресія і політична слабкість штовхали інтелектуалів на пошуки альтернатив. І молодий радянський проект багатьом діячам Заходу (які до того ж часто тяжіли до новомодних соціалістичних, фабіанських ідей або були антифашистами) здавався тією самою відповіддю, а СРСР – чудовим полігоном для практичної реалізації теоретичних наробок. Не останню роль грала і гординя. Подобалася увага влади, прийоми на вищому рівні, особисті зустрічі зі Сталіним, подобалося відчуття, що вони впливають на хід експеримента, можливість «искренне верить, будто советский порядок повернулся лицом именно к ним, а не пошел совершенно другой дорогой.» Не останню роль грала і можливість любити утопію без потреби жити в ній самому. Девід-Фокс наводить приклад американського професора: «Чарльз Тейлор, живший в США в большом фермерском доме, рассуждал в беседах с гидом о том, как бы ему хотелось, да обстоятельства не дают, бросить свои материальные блага ради участия в коммунистическом движении». Зручний принцип «жить на Западе и печататься в СССР» влаштовував багатьох. Врешті-решт, долученість до радянського експерименту дозволяла «произвести «очистку своей капиталистической собственности и искупление своих буржуазных грехов».
Своєю силою й енергетикою приваблював й нацистський проект, причому культурні практики там застосовувалися ті самі – «знаменитых иностранцев принимали нацистские лидеры, гостям показывали молодежные лагеря, дома рабочих и грандиозные нюрнбергские нацистские съезды и шествия, так же, как в СССР показывали первомайские демонстрации на Красной площади». Втім, йому бракувало однієї важливої якості – універсальності: «Советский Союз смог пробудить у иностранцев левого толка эмоциональную самоидентификацию со страной социализма, т.е. чувство, который крайний национализм, основанный на идеологии расового превосходства, пробудить был не способен.»
Традиція одночасного захопленням Заходом і презирливого зневаги до нього не була суто радянським винаходом – ті самі настрої панували у дореволюційній Росії, ті самі ми бачимо у пострадянській Росії. СРСР, зі свого боку, докладав усіх можливих зусиль, щоб зробити вітрину експерименту найбільш привабливою, використовуючи, перш за все, стандартну радянську практику – показуху: «мобилизация людей на уборку, завоз товаров в магазины и еды в рестораны, набор статистов, изображавших публику.» Мета була чіткою: ««каждый иностранец, побывав у нас, неизбежно должен признать», что экономический кризис в Западной Европе и США ведет к «неминуемому упадку буржуазной культуры и цивилизации», причому тільки нестримне вихваляння вважалося за правду. Одночасно, культпоказ супроводжувався і традиційними радянськими вадами – жахливу організацію, часті помилки з вибором об’єкту тощо. «Традиционное представление об искусном макиавеллизме коммунистов в достижении международных целей следует скорректировать оценкой масштаба советских просчетов».
Девід-Фокс послідовно проходить через усі етапи радянського культпоказу – від створення ВОКС (Всесоюзного общества по культурным связям с заграницей) через появу конкурента – «Интуриста» – до повного закуклення СРСР перед війною, коли Радянський Союз хильнуло в інший бік – вкрай підозрілого ставлення до іноземців, тотальної боротьби зі шпигунами і безмежного культу зверхності, впевненості у перевагах усього радянського над усім нерадянським («у нас усе найкраще – найкращі заводи, найкращі працівники, найкраща продукція», що було особливо легко зробити в умовах повного закриття країни від зовнішнього світу).
Девід-Фокс розбирає історію взаємовідносин СРСР з окремими ключовими культурними діячами заходу – Андре Жидом, Анрі Барбюсом, Роменом Роланом, Леоном Фейхтвангером, Бернардом Шоу (погляди якого дозволяли йому таке висловлювання: «Вопрос не в том, убивать или не убивать, а в том, как выбрать нужных людей для истребления»), Гербертом Уелсом, Полем Робсоном, фабіанцями тощо. Що особливо цікаво – у книжці наводяться факти багаточисленних контактів радянської влади з фашистським режимом Італії і нацистським режимом Німеччини. При цьому, якими б щирими не виглядали стосунки з окремими діячами, повноцінних друзів у СРСР не було. Ретельно відстежувалося кожне слово і кожен з західних діячів у будь-який момент міг автоматично перейти з друзів у ворогів. («К друзьям почти всегда относились как к потенциальным оппонентам, а в крайне правых, фашиствующих антогонистах, наоборот, видели возможных друзей»)
Врешті-решт, книжка велика і насичена фактами. Підсумовуючи, можна сказати, що нічого у СРСР не вийшло. Поступово ентузіазм перших років випаровувався, залишаюши по собі заскорузлу бюрократичну машину, яка почала генерувати «мираж окружающего мира, занятого только одним вопросом – приветствовать или осуждать советский коммунизм». На початок Другої світової запас довіри до СРСР вичерпався, нетривалий сплеск воєнних років закінчився майже відразу із закінченням війни.

«В обработке кожи мы отстаем от Европы, а полуфабрикат у нас лучше» – начальник кожевенного производства на Соловках».

Изучите историка, прежде чем вы начнете исследовать факты (Эдвард Хэллет Карр)

Многие черты советского строя, наиболее привлекательные для приезжих иностранцев (социальное обеспечение, реформы уголовного права и надзора за подростковой преступностью, педагогика), были результатом изменения либо «советизации» начавшихся еще до революции реформ или традиций интеллигенции, которые изначально развивались в общеевропейском контексте.

мираж окружающего мира, занятого только одним вопросом – приветствовать или осуждать советский коммунизм

Il popolo di Roma: радостное удивление неожиданно обнаруженным огромным влиянием нашей фашистской иконографии на советскую систему.

В 1932-1933 гг. иностранным корреспондентам было запрещено посещать Украинскую ССР, а начиная с зимы 33-го «Интурист» совсем прекратил свою деятельность там и на неопределенное время прервал оформление заказов на туристические поездки в данном направлении.